20 років Незалежності України - це вже історія. У
моїй пам’яті залишилися незабутніми ті роки, місяці, дні, коли Україна
виборювала свою свободу.
У нас на Миргородщині першими паростками
демократизації суспільства стало створення місцевих організацій Товариства
української мови ім. Т.Шевченка і Народного Руху України (тоді ще з додатком
«за перебудову»).
Двадцять років тому, в вересні 1990 року в Миргороді вийшла
газета «Майдан» - перше незалежне видання, яке з’явилося на теренах Миргородщини
після багатьох задушливих десятиліть панування тоталітарного режиму,
однопартійної політичної системи. Наприкінці 80-х років минулого століття такі
видання, народжені перебудовчими процесами в суспільстві, щойно почали
з’являтися в усій Україні. Тоді їх ще було небагато і називалися вони
неформальною пресою – на відміну від офіціозної.
Події Української революції 1918 –
1921 років на Миргородщині, національно-патріотичні прагнення й дії
миргородців, боротьба наших земляків проти більшовицької політики до сьогодні
залишаються мало вивченою цариною. За роки радянської влади дозволялося писати
лише про „героїчні подвиги комуністів” та „борців за радянську владу”. Неначе й
не існувало людей, яким була дорога своя рідна Україна, а не принесена на
червоних багнетах ідея всесвітнього комуністичного єднання. Тих, хто стояв на
українських позиціях, комуністи вважали „врагами родины”, „врагами народа”.
Микола Лемик – керівник похідної групи Організації Українських
Націоналістів, який був заарештований і розстріляний німцями в Миргороді 1941
року. Це був самозречений юнак-патріот, безмежно відданий Україні. Ще 1933
року
саме завдяки студентові Львівського університету Миколі Лемикові, його
самопожертві, до цивілізованої Європи крізь «залізну завісу» стали
пробиватися
відомості про жахливий голодомор у СРСР, який викосив мільйони наших
земляків-українців і про який офіційна радянська преса мовчала.
Продовольча
політика на Миргородщині, як і в усій Україні, чинилася
безкомпромісно-жорстокими методами. Навіть самі учасники й керівники
продзагонів, не приховуючи суті, називали цей процес „викачуванням хліба”. На
початку 1921 року в повіті було зібрано 608000 карбованців грошей і цілий
ешелон із хлібом, маслом, салом, яйцями, одягом. 8 лютого 1921 року все це було
відправлено зі станції Миргород на Донбас та в промислові центри Росії.
Загін Пищалки був ліквідований 1920 року
силами спецзагону М.Шастуна десь у районі села Попівки. Після розгрому самому
отаманові вдалося врятуватися, але подальше перебування на Миргородщині стало
для нього неможливим. Зазнала переслідувань від чекістів і його родина. Відомо,
що письменник В.Г.Короленко рішуче виступив проти дій Полтавської губернської
ЧК, яка після оголошеної 1919 року амністії учасникам дубчаківського повстання
через рік знову заходилася судити тих самих осіб.
Тема повстанських
селянських загонів на Полтавщині 1918 – 1923 рр. у радянській історичній науці
не розглядалася. Це була заборонена тема. Згадувати про це історичне явище
можна було лише в негативному плані в контексті „героїчної боротьби комуністів
за встановлення радянської влади”. Увесь політичний спектр різнорідних
опозиційних збройних формувань більшої чи меншої чисельності не брався до
уваги, усі вони були підігнані під одну дефініцію – „банди”.
Тема повстанських
селянських загонів на Полтавщині 1918 – 1923 рр. у радянській історичній науці
не розглядалася. Це була заборонена тема. Згадувати про це історичне явище
можна було лише в негативному плані в контексті „героїчної боротьби комуністів
за встановлення радянської влади”. Увесь політичний спектр різнорідних
опозиційних збройних формувань більшої чи меншої чисельності не брався до
уваги, усі вони були підігнані під одну дефініцію – „банди”.
