Свідчення Правосуда Василя Миколайовича 1923 р.н.
с. Гаркушинці (пряма мова).
Колись, батько мені розказував, що ще до Японської войни був голод, так-то ж від засухи, і цар, кажуть, помагав людям, а в нас оті царі й поморили людей..
Іскуственна голодовка була. Зерно в землю висипали, а енкаведісти не дали нам і в торбиночку набрать.
Все забрали активісти. Все повитягали. А кажуть до голодовки повно худоби було, і вівці і свині птиці сила була. Хто старіший розказували, що пасли на толоці сотню не одну скоту і коней же скільки було!
Ото до нас Козленко Василь Варфоломіїв приходив, та ще Криворотько якийсь з города, та побачив трохи в банці гречки та як зарегочиться, каже: «буде на раз на гречаники». І забрав.
Забрали віз, кобилу, а щоб пшениці треба було здати скільки десятин є,інакше 700 рублів треба було по квитанції сплатить.
І жорна було ховаємо то в дядька Кіндрата, то в Пилипенка, то на толоці, щоб не розбили.мені тоді дев’ять год було, ми в зарослях з одним хлопцем, з Гаряжиного хутора, біля Кирпичного заводу побачили як привезли в сараї, де ото кирпич складали, зерно. Поскидали сорочки, думали визбираємо те, що попадає. Підійшли ближче, а там те зерно в сараї нікуди зсипати, то вони прямо в зарой висипали, пригнали трактора і глиною давай пр2исипать те зерно. Ми ж туди, хотіли хоч трохи назбирати, а енкеведісти стрілять почали. Ото ще й таке було.
Двох жінок з Устивиці ми спасли. Уже в кінець села до нас прибилися пухлі.І дві сорочки віддають, за те щоб щось їсти дали. А мати покойна виходила, то вони у нас ще три місяці жили. Казали молитимемося за вас довіку. Одна ще в 36-му приїздила до нас, а одна таки вмерла.
Ото спасала рибина та шилюха, та в Кибинці ходили по маляс.
Ми всі спаслися, бо батько у сніг на толоці зарив один мішок пшениці, пів мішка ячменю та аж чотири мішки проса.
Ото в помку (пам’ять) шелушаники – розмелемо шлюху, добавимо водички, чи там ще чогось та й їмо. Та й кукурудзяні качани в ступі розбивали та й середину з соняшничиння виїдали, а макухи як достанеш то й зварити похльобку можна. Та будь воно три жди неладне, оте время. Щоб його їли ті, що нас заставляли таке їсти. Хоч їх уже й живих немає, а не забувається.
Та горобців під стріхами і вночі шукали. А вже як опухнуть, що й ноги не переставити, то хіба хтось щось дасть поїсти та спасе.
Наші односельчани не дуже таки хто вмер.Отоді люд почав пухнуть від голоду, та й вмерло чимало. Ну я малий ще був, не помню хто на горі помер, а на кутку Єгор і Олексій умерли Правосуди. Санька ще он і досі жива, її спитай, родичі були.
Ото у Виборщиків двоє молодих умерло, а баба Вибойщиха якось онуча виходила. Кажуть той Володька на Донбас попав, а тоді й бабу вже стару забрав. Приїзжав за нею хотів знайти де батьки поховані та так і не знайшов, це ще в ті часи. І діти мерли, і старі, і молоді. А вже прийдешніх то й не пощитать. Ідуть повз село, або в село зайдуть, то там уже лежить
Зараз згадують.А раніше - позабувалося.
Дещо засвідчила дружина Василя Миколайовича,Олександра Яківна,1923р.н... Довго балакали як Балаїв Яшко у колбусі танцював п’яний у Миколаїшиному кожусі і приспівував щось отаке: «Виконаємо п’ятирічку в синьому кожусі”. Мов мені тоді головою сільради уже був Коваленко, то й він і Федоренко, і Вовк Дем’ян.
А бач ще згадала. У Гарбузових знайшли активісти зерно під сіном закопане, то Шабатько і Богиня забрали і голодувало троє взрослих і троє дітей. Дід і хлопчик померли. Водички все просили.
Ото ще помню як Дворник – голова колгоспу застрелив Барашка, це ж по вуличному, а так його звати Вовк Михайло Петрович. У Ратникову комору зсипали зерно на посів (ходили з відром, збирали його по дворах) А Барашок із своєю ватагою у дірку в стіні його витягав. З ним ото бешкетував Бойко Іван, Кольва Григорій, Герасименко та й ще були хай їм трястя хоч і померли! І худобу у людей тягли і одежу..
Зерно мати сховали у запічку, де на піч лізти. Вирили величеньку яму туди склали зерно, дошками наклали і замазали. Я тоді ж не знала, взнала пізніше. Тільки мати бачу частенько піч змазує.
Забирали зерно і харчі активісти
Балаїв Яшко, Коваленко і Федоренко, і Вовк Дем’ян, Сліпченко Петро.
Пам'ятаю як Шабатько Саньку та Корпана Івана посадили за колоски. А та ще у 47-48 роках посадили дванадцять чоловік.
В 1933 році,весною до нас одна жінка з Мелюшок прибилася, Марійка. Пухла вже була. Мати її накормили, оклигала трохи. Та після голодовки вона батька в церкві побачила, та дякувала йому, що спасли її. Отаке було.
У нас жорен не було. Ходили уночі до Нитичок (Устименко) або до Романових, в очередь, мо й на усю ніч. Мололи. Зоставляли якусь жменю за жорна. Ще якось ото ніхто не доніс, що в нас щось молоть було. Може, ще не так ганяли нас, бо ми в колгосп пішли. Батько сказав – однак ніде не дінешся. Треба йти.
Більше чужі, прийдешні мерли. Та мало що пам’ятаю. Кого знала вже й забула. Ото в 47-му році знаю от голоду вмер Бойко Матвій Савич, Педорич Сергій Архипович і тоже пухлих багато було. Ну мерло менше. Ото вже коли б не у 33 – му померла у Богинів дітвора: Альоша, Іван, Петро, Настя, Параска.. Сама Манька зосталася. У Маркових старі померли.
Як з церкви зерносховище зробили ще помню. А тоді німці прийшли, зерно забрали, а церкву одкрили. Я ж ще й у півчі співала.
Записала Сирбу Парасковія Григорівна.
