Свідчення Сергієнко Марії
Степанівни 1923 р.н.,село Єрки(пряма мова).
У 32 годі був голод, но невеликий, їздили люди і
батько мій у Гомель і звідтіля хліба
привозив. І так можна було за серги, за перстень вимінять. Торгсін був у
Миргороді.
А в 33 уже
не було нічого. Ходили по хатах. Де в кого буде пригоршня чого їсти, зерна і те
заберуть.
Був
дідусь, лежав уже при смерті, і в головах у нього відер двоє було одходів. Так
вони і те забрали, повезли те у сільську раду, а воно ж негодне там сам бур’ян.
Дідусь помер у началі березня, бабуся вмерла в квітні, а батько вмер у червні у
1933 р. А я та сестра з матір’ю осталися.
Активісти шарили скрізь. І по хатах, і на гору скрізь,
шукають де зерно. Не найдуть – то ти заховав і батька засудили, ще були,
за те, що хліба не везе. А його ж не
було. І купить нема де і нізащо. Засудили 15 січня 33 року. Три місяці побув
батько, та й випустили.
У
Кибинцях гуральня була, спирт гнали. Туди ходили із глечиками по брагу. Й оте
їли.
Ми на хуторі жили, в мене сусідка була. В неї троє
дітей: хлопець більший, дівчина з 24 году була, а одна із 26 году. А чоловіка
засудили, він украв корову. Так вона попросилась, щоб дітей здать в приют на Личанці біля церкви
(Миргород). Були дітки там довго, поки стало жито поспівать, вона жита пом’яла,
на жорна змолола. А жорна були в сусіда в погрібі, бо жорна ховали, шоб не
побили їх. Налагодила хліба посадила в піч. Прийшла до нас, та й хвалиться
матері. А мати лежить і не встає вже. А сусідка каже, давай я твоїх дітей
відведу в приют. Мати не дала. Каже: „Хай хоть помрем, так усі разом”.
Вернулася сусідка додому, а з сільради
прийшли, витягли хліб із печі, та й забрали. Вона погодя вдруге налагодила.
Напекла хліба, пішла в приют забирати дітей, а їх там нема. Чи померли, чи
відвезли куди. Не найшли дітей. А ми вижили. Бур’яном вижили.
Як
цвіла акація, квітки їли, потім клівер. А вже як стало зерно набираться, то
було колосків вирвеш, та по зернині видовбуєш. А вже дужче поспіло, то бува
наріжу колосків, намну, та у сусіда жорна були у погрібі. Та покручу. Вийде
якась жменька, чи дві того борошна, так заколочу, зварю. Немащене.
Мати ходила пішки, то
підуть на базар щось продадуть: сорочку чи платок. Куплять хліба, кусочків
три, порізані. А як мати злягла, то ніхто не ходив.
Як
батько вмер, то чоловік їздив збирав мертвяків. У рядно вмотали, на віз
поклали, поїхали і ми з сестрою. Викопана
яма, там уже були люди. Туди вкинули і не загортав яму. Поїхав знову
збирать. Отаке було. На кладовищі
Вже люди, як оговталися,
та хліба наїлися, то в кого рідні осталися, то ставили хрести. І ми ставили
тільки не знаємо на кому поставили. Бо нам з сестрою мало років було. А поки
мати одужала, там не можна було найти. Не доводь Господи, такого доживать.
Записала: Самохіна Лариса Олександрівна
|