Двадцять років тому, в вересні 1990 року в Миргороді вийшла газета «Майдан» - перше незалежне видання, яке з’явилося на теренах Миргородщини після багатьох задушливих десятиліть панування тоталітарного режиму, однопартійної політичної системи. Наприкінці 80-х років минулого століття такі видання, народжені перебудовчими процесами в суспільстві, щойно почали з’являтися в усій Україні. Тоді їх ще було небагато і називалися вони неформальною пресою – на відміну від офіціозної.

Новостворені миргородські осередки демократичних організацій Народного Руху України й Товариства української мови ім. Тараса Шевченка шукали можливостей широкого діалогу з колами громадськості. На початковому етапі таку функцію в Миргороді певною мірою виконував рухівський інформаційний стенд «Вісник», розміщений у центрі міста, але він зазнавав неодноразових руйнувань із боку консервативно-комуністичних сил. Після того, як офіційна миргородська газета «Прапор перемоги» оголосила, що «для рухівців шпальти міськрайонки закриті», ми постали перед доконечною необхідністю створення власного періодичного друкованого органу. Тоді й було створено в Миргороді газету «Майдан». Безпосереднім поштовхом до її заснування стали випуски демократичних газет у наших сусідів – у Кременчуці й Лубнах, куди ми теж надсилали свої матеріали.

Назву газети обрали не випадково. Люди в Україні дедалі більше позбувалися страху, все частіше стали виходити на майдани й вулиці, щоби разом заявити про свою людську гідність. Так було і в Миргороді. Колись, за давніх часів, саме на майдані, біля стін миргородської фортеці збиралися наші предки-козаки в похід за волю, сходилися на козацькі ради. За всіх віків саме на майдан прибував люд, коли били на сполох – під час ворожої навали чи пожежі.

Тривожний дзвін газети «Майдан» теж будив миргородців, догукувався до їхніх сердець і сумління, адже негаразд було в Україні, негаразд було і в нашому миргородському домі. Газета закликала виходити на майдан, бо тільки разом, усією громадою можна було досягти змін на краще. Якщо в перших числах газети її гаслом були слова Т.Шевченка «Задзвонили в усі дзвони по всій Україні», то згодом було обрано девіз «За вільну людину, за незалежну демократичну Україну!».

Газета «Майдан» була органом Миргородської організації Народного Руху України, але навколо неї об’єдналися всі демократичні сили Миргородщини. З перших випусків «Майдан» став рупором проти підписання нового союзного договору. Газета допомогла у створенні Комітету солдатських матерів, головним завданням якого було домогтися служби українських солдатів не в «гарячих точках» Радянського Союзу, що вже тріщав по швах, а в Україні.

Майданівці своїми публікаціями підтримали важливу загальноміську ініціативу – відродження Успінського собору, головної святині міста. Миргородців схвилював опублікований у газеті вірш разючої художньої сили миргородського поета А.Галерника «На руйнацію Успінського собору»:

… Врата ламали варвари сп’янілі,

В свої квартири килими тягли

І заїдали хміль Христовим тілом,

І кров Христову на граніт лили.

Вона текла по галіфе, копитах,

Стікала по добрячих хромачах.

Народ Вкраїни – «контра недобита» –

У тій крові, задушений, мовчав…

Газета сприяла створенню в Україні багатопартійної системи, допомагала в організації та зміцненні Спілки незалежної української молоді (СНУМ), Спілки офіцерів України, Спілки фермерів, Союзу українок та інших демократичних фундацій. Викривалися непорядні вчинки місцевих можновладців, публікувалися матеріали про зловживання у сфері торгівлі за результатами перевірок народного контролю. Виступали за впровадження української мови як державної, за відродження національних традицій. Уперше в Миргороді тоді було відзначено ювілейну річницю Миргородського козацького полку, за що місцева влада притягла нас до судової відповідальності.

Публікації в газеті були досить гострими, про що свідчили, зокрема, їхні заголовки: «Союзний договір – кабала для України», «Шинкарі», «Що таке номенклатура», «Про правду і лжу», «Синдром раба», «Амнезія», «Корупція і радянська влада», «Торгуємо, братці, торгуємо», «Атака на демократію» та інші. Матеріали для перших випусків газети готували Любов Желізняк, голова Миргородської організації НРУ, Віктор Питій, Валерій Козаков, Анатолій Сазанський, Борис Шаркий, Аза Шахмаметьєва, Борис Шинкаренко, Валентин Явтушенко і авторка цих рядків – тодішній редактор газети «Майдан», голова Миргородського відділення Товариства української мови ім. Т.Шевченка.

Через те, що міська комуністична влада заборонила миргородській друкарні видавати нашу газету, доводилося набирати матеріали на друкарській машинці, клеїти макет, а потім відвозити його аж до Києва, де його тиражували на циклостилі. Кур’єрами часто ставали студенти з Миргорода, які навчалися в Києві, зокрема, моя донька Оксана. Згодом ми домовилися про офсетний друк із друкарнею при Тернопільській крайовій раді Руху.

Запам’яталися дні серпневого путчу 1991 року. Ранок 19 серпня застав мене в потязі, коли під’їздили до Тернополя. Разом із лохвицьким рухівцем Миколою Лисенком ми везли макети своїх газет до тернопільської друкарні. О 6 годині ранку по радіо прозвучало оголошення державного комітету (ГКЧП) про введення в країні надзвичайного стану. Заборонялася діяльність усіх партій, крім КПРС, видання газет, проведення мітингів тощо. Люди в вагоні стривожено притихли, а потім усі загули, як у вулику, обговорюючи почуте. На душі у всіх було неспокійно.

19 серпня в Україні відзначалося велике народне свято – Преображення Господнє, або яблучний Спас. Коли ми вийшли з поїзда, люди в Тернополі саме йшли до церкви, несли святити яблука в плетених розписаних кошиках, накритих вишиваними рушниками. (В нас, на сході України, ця забута традиція на той час іще масово не відродилася, тому яскраве враження від святкового Тернополя дуже запам’яталося).

Коли ми з Лисенком підходили до штабу крайової ради Руху, застали зовсім іншу, не святкову картину. Велика площа вся була заповнена людьми. Тут теж усе гуло. Пробитися до штабу було майже неможливо, на всіх підходах і входах стояла варта: тернопільці були готові до будь-якого, навіть найрадикальнішого розвитку подій. Нас, східняків із полтавським акцентом, спочатку на площі сприйняли дещо насторожено – остерігалися провокацій. Довелося нам показувати посвідчення членів Руху. У штабі Руху все вирувало.

Вже пізно ввечері в тісному готельному номері, де навіть не було столу, мені довелося прямо на коліні переписувати, переробляти передову статтю нашого «Майдану», закликаючи словами Лесі Українки до громадської непокори діям ГКЧП: «Сором мовчки гинути й страждати, як маємо в руках хоч заржавілий меч!».

Уладнати наші газетно-видавничі справи виявилося непросто: працівникам друкарні було не до нас, типографські потужності були вичерпані, бо терміново друкувалися листівки з приводу путчу. Улягаючи нашим ревним благанням, тернопільські однодумці, хоч і не спали всю ніч, на ранок таки віддрукували наші газети, додавши ще й «гарячих» листівок. Навантажені тими тюками, з кількома пересадками (квитків на прямий потяг було не дістати), ми «на перекладних» таки добулися додому. А вже вранці 21 серпня миргородці, збентежені останніми подіями, спантеличені й розгублені, побачили на рухівському стенді нове число нашого «Майдану» й найсвіжіші листівки. «Спасибі рухівцям за вчасну інформацію!» – надписали вони тоді на стенді прямо поверх нашої преси.

Від самого початку існування газети «Майдан» комуністична влада сприймала її вороже, завдавала утисків, улаштовувала в своїх виданнях публікації проти Народного Руху України та інших організацій національно-демократичного спрямування, спотворюючи справжні події, перекручуючи факти: «Чи потрібна така гласність?». Але миргородська громада, яка прагнула правдивої, не урізаної, не дозованої інформації, довіряла газеті «Майдан». Її тиражі ураз розходилися.

Минули роки. Багато чого змінилося в житті. Зазнала змін і газета «Майдан» – сталося так, що вона стала органом інших політичних сил. Але в пам’яті миргородців вона залишилася першою місцевою незалежною демократичною газетою.

ЛЮДМИЛА РОЗСОХА, член НРУ з 1989 року, перший редактор газети, заслужений працівник культури України.