ДЗВОНИ
ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО
Усім нам потрібна
пам'ять про загиблих, пам'ять про події гіркої історії нашої багатостраждальної
України. Тому ще раз торкнемося однієї з страшних сторінок
життя Миргородщини в далекому 1933 році.
У невеликому будинку
поряд з Личанською церквою, де нині знаходиться бібліотека був, як тоді
говорили,«приют» - дитячий будинок, куди звозили з усього району спочатку лише дітей-сиріт, так
званих куркулів» та одноосібників - тих, хто не пішов під час насильницької
колективізації в колгоспи. Але коли в 33-му голодомор набрав жахливих розмірів,
нещасні батьки багатодітних сімей віддавали в.той «приют»дітей в надії, що,
може, хоч там вони якось виживуть. Бо це ж - державний дитбудинок, там же щодня
зобов'язані годувати дітей.
А про те, як їх у «приюті»
годували, розповідає моя дорога колега, нині пенсіонерка Т. І. Кійко. У минулому
Тетяна Іванівна — вчителька молодших класів; Мені пощастило працювати в школі
№2 імені Давида Гурамішвілі з нею і з такими майстрами педагогічної справи, як
Г.В. Вороніна, М.І. Захарова (нині покійна), Г. Г. Скільсара. Всі вони були
вчителями від Бога, безмірно любили школу і дітей, самовіддано вчили
і виховували їх. Кожна з них - взірець високої моралі, людяності, совісті та
працелюбності. У кожної з них - не легка доля, але Тетяна-Іванівна і її сім'я
пережили неймовірні страждання.
Батько поїхав на
Донбас у надії заробити на шахті хліба для чотирьох пухлих від голоду дітей.
Мати билася, як риба об лід, рятуючи діток. Вечорами повзала у відібраний у
них двір, рвала свою моркву, буряки і цибулю, що посадила навесні. А
незаможник, якому віддали їхню садибу, прислідив і поколов її вилами. Невдовзі
вона померла від тих ран. Старша сестра зашила в піджачок мамині сережки та
хрестик і пішла до магазину «Торгсин», де міняли речі на борошно. У черзі
провела дві безсонні ночі, а на третю заснула і хтось вирізав зашите
прямо біля грудей. Прокинувшись і усвідомивши жах того, що сталося, бідна дитина
померла від розриву серця там же, біля магазину. А було їй неповних 17.
Останніх трьох дітей з
цієї сім'ї влітку 33-го віддали в Личанський дитбудинок. Там їх постригли під
«нуль», одяг в якому прибули, забрали і спалили, а натомість, як і
всім, видали по ганчірці з двома вірьовочками, щоб діти завісили себе спереду.
Спали всі покотом на соломі, постеленій попід стінами в
кількох кімнатах
будинку.
Тетяна Іванівна пам’ятає що діти були в основному 7 — 10
років. Всі пухлі з голоду, з великими животам Годували їх заколотою,
де одна пшонина ганялася за другою. А до неї давали тонесеньку прозору скибочку
хліба. Тож і не дивно, що божевільні від нестерпного голоду діти їли все, що
трапиться: цвіт акації, траву, зелену кукурудзу, сирі буряки. Ніякої медичної
допомоги діти не отримували.
Тож і мерли вони від
дизентерії десятками. Одного разу прокинулася Тетяна Іванівна з малим братом, а
старша сестра мертва. Ховали дітей у братській могилі, яку вирили тут же у
дворі, Клали мертвих штабелями і,
прикривши соломою,засипали землею. Могилу зрівняли так, що ніякого сліду не лишилося.
Лише коли в шести десяті роки на подвірї середньої школи номер 4 копали тир для
стрільби, то й натрапили на одне з поховань. Про дітей ніхто нічого не
розповідав.
Але, як сказано в Євангелії, нема
таємниці між небом і землею.
Минули роки. Окремі господарі з
того кутка зробили на місці колишнього
приюту звалеще всякого непотрібу. Несли
сміття, озираючись, як злодії, бо ця територія
безпосередньо межує з кладовищем. Але знайшлися й інші люди, гідні звання людей. Під керівництвом заступника директора
школи номер 4 Валентини Олександрівни Cердової щколярі прибрали смітник розчистили від порослі
місце поховання жертв голодомору. Оля і Сергій Горюнови впорядкували прилеглу
до поховання частину кладовища. Лідія Семенівна /Сидоренко/ Хоролець привезла
на це святе місце грузовик землі,адже саме на цьму дворищі загинуло шестеро з
дванадцяти її малолітніх тіток та
дядьків . Зелене господарство подарувало саджанці каштанів,ялин, а також
красиву квітучу спірею. Анатолій Федорович Колодний привіз ці деревця, які були
висаджені на алеї скорботи. На місці братської могили вкопали надмогильну
металеву піраміду і насипали біля неї імпровізовану могилу. Вчителька Марія
Марківна Демченко зі своїми вихованцями на поки що убогому меморіалі
посадила зелену огорожу. У неділю 3
травня 1992року біля цієї братської могили відбулася громадська панахида за
участю жителів Миргорода.
|