ПОМИРАЛИ ДІТИ..
1933 року я,Чепіжний Іван Юхимович,1910 року народження, вчителював у Миргородській восьмирічній школі. Улітку при школі був організований дитячий майданчик. Колгосп дав центнер жита і 60 кілограмів гречаної крупи. На сорок п'ять дітей. Раз у день давали їсти — суп. Діти так ослабли, що їм постійно хотілося спати. У голодовку я вперше в житті побачив, як помирає дитина. Хлопчик біг на майданчик, аби поїсти, і впав. Коли я підбіг до нього і хотів підняти з землі, зрозумів, що він мертвий. Це був син члена ВЦВК України Рибалки Якова Степановича, в якого була дуже велика сім'я. На сесії, з якої він недавно повернувся, стояло питання про колгоспи, і голосували, чи пора проводити колективізацію, чи рано. Він проголосував проти. І не встиг повернутися додому, як у його хаті влаштували обшук, забрали все до нитки й позбавили депутатства. Невдовзі Яків Степанович помер. Також помер ще один його син.
Коли почався навчальний рік, то діти на уроках сиділи сонні. Знань від них ми й не вимагали. Кожного дня по два-три учні в школу не з'являлись. У звідом-леннях заборонялось писати, що та чи та дитина померла: робили помітку, що той чи той учень вибув... Мабуть, ці звідомлення йшли у відповідні органи. З померлих дітей були і родичі мої — Миля Рибалко і Михайло. Сім'ю їхню чомусь зробили куркульською. Мабуть, тому, що хату перекрили бляхою.
А ще я ніколи не забуду, як я повертався з партійним повноваженим зі школи, а назустріч якийсь чоловік. Він ледве ногами володав. А повноважений на нього: «Куди плуганиш, куркуляко...»
Отаке тоді робилось.Записав О.Міщенко