Музею Голодомору у Миргороді бути

Газета ”Прапор перемоги”  24 – Х1 – 2007 року.

                                                                                           

Такий музей має відкрити­ся у будинку по вул. Єрківській№ 31нагадаю,що він був збудований у 1918 році нашими батьками, дідами та священиками церкви Іоанна Богослова Павлом і Леонтіем .

З кожним роком залиша­ється все менше свідків про­клятих років панування московсько- більшовистського ре­жиму Прохання до всіх меш­канців району: пишіть, теле­фонуйте (5-21-02), заходьте до краєзнавчого музею, залишай­те спогади батьків і дідів про всі 70 років окупаційного режиму, який знищив 20,5 млн. ук­раїнців. Голодомор - це не лише величезні людські втра­ти, а й духовна та психологіч­на травми всього народу. В ім'я мільйонів безневинно замордо­ваних ми маємо донести до людей правду, змусити світ па­м'ятати про цю трагедію, щоб таке ніколи не повторилося.

Згадує в'язень личанського табору смерті Батієнко (Омельченко) Віра Володимирівна, в той час жителька хутора Коро­лівщина:

- Нас у сім'ї в той прокля­тий Богом 1933 рік було 6 ротів. Батько, Омельченко Володимир Павлович, 1885 року народжен­ня, успадкував від діда Павла Федоровича велике господар­ство: була  худоба, коні, рема­нент, багато землі. Все було забрано. Мати,Омельченко Тетяна Самійлівна,дочка потомственного дворянина. Се­ред нас, малих і босих, найстар­шим був брат Іван, 1921 року народження, потім я (1926), і менші - сестра Наталка, яка народилася у 1929 році, та брат Микола -1932 року.

На знімку: Віра Володи­мирівна Батієнко(праворуч) і її подруга Га­лина Петрівна Супруненко, яка, голодуючи в 1933 році сама, під­тримувала Віру Володимирівну харчами і морально, на дворищі личанського табору. Поруч завалені погріб і вигрібна яма.За будинком притулку  видніється церква.

Після трагі­чної смерті батька, який замерз на заробітках хліба в січні 1933 року, мене віддали у табір. Тут давали на добу 100 грамів хліба або сухарів і миску баланди, невідомо з чого звареної. Спа­ли ми на застеленій соломою долівці, хоча рідко коли висипа­лися. Часто-густо з «лазарету»-так ми називали єдину теплу кімнату для тяжкохворих - ви­тягували за руки померлих, а на їх місце клали інших. Штабе­лювали мертвих дітей зимою на подвір'ї отця Леонтія, на схилі берега Хоролу. Весною з на­станням тепла, коли з'явилися мухи, в одну з ночей трупи  щез­ли, і ми, дітвора, не змогли знайти місце їх поховання.

Часто згадую епізод похо­вання моєї сусідки по ліжку на соломі, нашої заступниці, яка оберігала нас, щоб ніхто не вихопив шматок  хліба, Наташі. Інколи вона ділилася з нами своїм хлібом. Коли вона помер­ла, ми, дітвора, вигребли руками і кілками ямку біля церков­ної огорожі, поклали туди мерт­ву Наташу. Прізвища її ми не знали. При житті вона була стрункою, гарною 17-річною дів­чиною, в половину вища за нас. Поклали її в ямку, а ноги до колін не вміщалися. Хлопчики порадили відрубати їх сокирою, що стирчала з колоди біля купи дров. Та ми, хоч і були знеси­лені, докопали ямку, сховали ноги і наносили в пеленах землі на могилку. Це була перша наша могила, а скільки їх роз­кидано по всьому дворищу!

Коли в садку з'явилися листочки і дітвора почала об'­їдати не тільки траву, а й листя-почалася масова загибель ді­тей. Ми нарешті дізналися, де знаходяться трупи наших това­ришів - у погребі священника Леонтія. Не відаю я того, чи ви­везли і переховали їх у 1934 році, перед тим, як зрівняли з лицем землі не лише погріб, а й вигрібну яму та колодязь. Всі свої дії УНКВС проводив тільки темної ночі.

Хочу висловити подяку місцевій владі за створення меморіалу” Пам'ять” з відкриттям кімнати музею.

Записав Олександр ДЖУНЬ. м. Миргород.