В Україні шевченківські святкування мають свою історію та свою традицію. Її початком можна вважати 1862 рік. Про це у своїх спогадах нині розповідають учасники руху шістдесятників, посилаючись на ще живі тоді усні перекази. За ними до храму Різдва Христового (зруйнованого у часи СРСР та відбудованого в часи незалежності і відомого також як Шевченківська церква), де у час перепоховання Тараса Шевченка в 1861 році відправся заупокійна служба за рік знов прийшла маса народу. Тим паче, що весь українській Київ був під впливом події, яка мала місце у день похорону. Крізь чисельно зібраний у храмі народ якось легко, немов тінь, пройшла жінка в чорному, над головами велелюддя пронесла терновий вінок, мовчки поклала на домовину поета, швидко вийшла і зникла. Нині копія тернового вінка зберігається у відновленому Шевченківському храмі.
Чи жінка з терновим вінком, що легко йшла між скупченими народом — це було марево викликане емоціями, чи реальне проходження реальної жінки, чи може якийсь знак? Нині, мабуть, ніхто не дасть однозначної відповіді. Проте є над чим задуматися. Тим паче, що канівські джерела також повідомляють вражаючі факти.
Більшовицький режим, на відміну від царського, постановив не боротися з Шевченком, а лише з тими, хто «неправильно» його розуміє. Шевченкові вона ставила пам’ятники, відкривала музеї. В 1934 році в Каневі на Тарасовій горі було відкрито державний музей Тараса Шевченка, в 1939 році споруджено пам’ятник у нинішньому його вигляді. До того існував народний музей Кобзаря у хаті, яка на народні кошти була збудована на Тарасовій горі у 1884 році одночасно із завершенням впорядкування Шевченкової могили, коли 1 серпня на ній встановлений чавунний пам’ятник. Переший народний музей Кобзаря, нині відомий як Тaрасова світлиця, відтворений в 1991 році.
У час будівництва нинішнього пам’ятника спеціальна комісія, до складу якої увійшли ввійшли представники НКВС, місцевої влади, розкопавши Тарасову могилу, вирішила відкрити труну, хоч ніхто не мав на це права.
Побачене вразило не тільки цивільних науковців, а й гартованих у різних «боях» з людськими тілом та з «пережитками минулого» енкаведистів. Відкривши першу основну домовину, побачили металевий ящик, а в ньому — красиву труну з віконцем, на якому лежав засохлий віночок…
У спогадах однієї з учасниць цієї комісії сказано, що Шевченко лежав, як живий. Присутні перелякалися, бо після 78 років гадали побачити останки. Коли на обличчя поета потрапило повітря, воно в ту ж мить почало просідати…
У час більшовицького тоталітаризму Тарас Шевченко разом і Іваном Франком та Лесею Українкою були проголошені ідеологічними прапорами. На державному рівні шевченківське свято відбувалося 9 березня. І робилося все можливе, щоб витерти з пам’яті заходи 22 травня. Ця традиція була відновлена щойно у час незалежності і набула поширення, коли в 2005 році відкрила двері відбудована Шевченківська церква.
Разом з тим у часи СРРС робилося все можливе, щоб у питанні Шевченка не було ніякого вільнодумства, ніякого власного тлумачення творчості Шевченка. Одним з прикладів цього було репресії щодо учасників народних біля пам’ятника Шевченка в Києві. Вони почалися з приходом до влади в СРС Брежнєва.
Відомий в України професор-просвітянин Олександр Пономарів, згадуючи ці часи розповів, що у його студентські роки (1956—1961) ще вільно можна було можна було приходити до Кобзаря, а прочинаючи з 1965 року студентів, які мали необережність навіть з червового до жовтого корпусу Київського університету йди через парк, викликали у КГБ для пояснень.
А ті хто не просто йшли, а ще й щось говорили — кидалася за грати. Одним з них був на той час студент Медичного інституту Олесь Срегієнко. З приводу його ув’язнення його мати — на той час вже відома дисидентка Оксана Мешко — насисала (опубліковане у книзі спогадів «Не поступлюся», Харків, Фоліо, 2005): «За віщо ж судять, карають мого сина?
І дала відповідь: «За читання в урочисті дні біля пам’ятника Тараса Шевченка революційного слова поета.
За участь у літературно-художніх вечорах, організованих на громадських засадах у клубних точках столиці та в клубах науково-дослідних інститутів» навчальних закладах і школах — української тематики, що з якогось часу перед арештами почало розцінюватись невігласами від культури як тенденційна, а то й націоналістична». Прокурори з таким тлумаченням не погоджувалися. За їх поясненням О. Сергієнко (та сотні таких як він, кинутих з грати): «больно грамотний»…
Нова політика нового керівництва СРСР, розгін клубів творчої молоді і арешти інакше мислячих, не всіх злякала. 1966 в Києві біля пам’ятника зібралося близько 150 осіб. У 1967 наплив людей був ще більшим. Після 22 години міліція затримала кількох людей і спробувала розігнати решту. Натовп оточив міліціонерів, скандуючи "Ганьба!”. Замість розійтися, приблизно 500 осіб на заклик лікаря Миколи Плахотнюка рушили бульваром Т. Шевченка та Хрещатиком до будинку ЦК КПУ. Ішли щільною колоною, не співали, не кричали, щоб не дати приводу для звинувачень у порушенні громадського порядку. По дорозі пожежні машини облили їх водою. О пів на другу ночі до будинку ЦК прибув міністр охорони громадського порядку Іван Головченко з почтом, у якому був заступник голови КГБ УРСР генерал Калаш, і запропонував демонстрантам викласти свої претензії. Наперед вийшла Оксана Мешко і зажадала звільнення заарештованих. Міністр пообіцяв, що до ранку їх відпустять, просив вранці надіслати до ЦК делегацію, а зараз розійтися. Більшість послухалася, а осіб 40 залишилися чекати звільнення заарештованих. О 3-й годині ночі їх привезли і відпустили на виду очікуючих. Через кілька днів після демонстрації М. Плахотнюк був звільнений з роботи.
Після цього розганяти маніфестації 22 травня влада вже не намагалися, а проводила профілактичну роботу: студентів попереджували, влаштовували в цей час комсомольські збори, активних робітників, службовців посилали у відрядження, неслухняних звільняли з інститутів та з роботи. Біля пам’ятників Т. Шевченку, І. Франку, О. Пушкіну влаштовували альтернативні офіційні фестивалі „Дружби народів”. Однак пізно ввечері починалося неофіційні вшанування. 1971 р. за читання свого вірша біля пам’ятника був заарештований і ув’язнений Анатолій Лупиніс.
Після другої хвилі арештів, 1972 року, парк ім. Т. Шевченка відверто оточили воронками і нікого туди не пропускали.
Розігнані владою клуби творчої молоді перенеслися на приватні помешкання — до Івана Світличного, Тетяни Цимбал. Ця, нині вже призабута, жінка з дивовижною силою глосу далі мобілізувала людей до національної самоповаги і непокори окупаційному режимові. І хоч у її мові ніколи такі слова прямо на взували, а лише відповідно підібрані та відповідно прочитані вірші Шевченка, Франка, Лесі Українки та інших світочів, проте люди, які бували на її художніх читаннях казали: «Ми приходили радянським населенням, а виходили українським народом».
Нині робиться багато що, аби українське суспільство знов ставало денаціоналізованою масою. Найняті «аналітики» на кшталт Бузини, для якого відриті контрольовані олігархами телеканали, намагаються подати українцям поезію Шевченка як мистецьки безвартнісну, недолугу. Починаючи з часів Кучми на загальноукраїнських шевченківських концертах практично немає шевченківського патріотизму. А щоб люди менше про такі справи думали, шевченківські свята перекриваються іншими заходами — олігархічними вечірками на зразок «человєка года», концертами «Євробачення» чи іншими космополітичними забавами. І звичайно, кобзаревому святу передує, нерідко кількаденне (в 2011 році це 4 дні) народне гуляння з нагоди Дня жінки. Усі намагання українських політків оголосити в Україні 9 березня святковим днем не дали успіху.
Як не парадоксально, хоч Україна вже два десятиліття є незалежною державою, Шевченко - патріот нині у рядах опозиції надалі змушений йти на площі. Як і при житті, як згодом і після смерті — за часів царату.
Перефразовуючи безсмертні Кобзареві слова українці змушені констатувати: «Така вже українська доля, о Боже наш милий»?
Однак все частіше говориться, що нині вимагають нового осмислення інші, написані в 1958 році, вже на волі, слова Тараса Шевченка:
