18 Березня 2004 року 18:48
 

Стаття Вячеслава Чорновола

Рух — це та велика політична сила, яка найбільше зробила для того, щоб Україна стала незалежною державою. У 88-89-му — на початку 90-х років не можна було собі уявити розвитку України без Народного Руху України, без Народної Ради (це дитина Народного Руху). До наших здобутків можна зарахувати й Акт незалежності, Декларацію про державний суверенітет України, і участь у референдумі — ми тоді доклали всіх сил, щоб було 92 відсотки за незалежність. Мені тоді довелося поступитися, бути другим, але з дуже пристойним результатом — 24 відсотки — на президентських виборах 1991 року. 

Потім Рух пішов дещо іншим шляхом: він мав або зникнути, як зникли всі фронти, бо це «фронтівська» організація, як Народний Фронт у Латвії, в Естонії, як «Саюдіс» у Литві, як «Солідарність» у Польщі — все це розпалося на різні партії — ми цього не зробили, або стати партією. Ми вирішили: оскільки Рух уже добре структурований і має свою ідеологію, все-таки краще зберегти його і поступово перетворити на політичну партію, що ми й зробили 1992 року. Але з того часу почалися і наші проблеми, бо в Русі були люди, які виступали проти цього. Вони були за те, щоб існувала така собі загальна аморфна організація, де можна було б вийти на трибуну, про все поговорити, але де не обов’язкова дисципліна і де можна на виборах аґітувати за одного й за другого в одній і тій же організації, як було 1991 року, коли Рух і Велика Рада Руху висунули Чорновола, а тодішній голова Руху Іван Драч аґітував за Лук’яненка. А ще там хтось із керівництва аґітував за Юхновського. У нас був шанс виграти в 1991 році президентські вибори — тоді б розвиток України пішов зовсім іншим шляхом. Пішов би, як у Литві, де мій приятель Ландсберґіс став президентом, як у Польщі, де мій приятель Валенса став президентом, як у Чехії, де мій друг Гавел став президентом. Ви знаєте, яким шляхом швидких ринкових перетворень пішли ці країни. А ми — як ми, українці, вміємо, — почали між собою буцькатися лобами. У результаті віддали старій комуністичній номенклатурі владу. Якби ми наприкінці 91-го — на початку 92 року, коли я наполягав, але Драч та інші мене не послухали, — коли б ми тоді наполягли на виборах до парламенту, а не тягли три роки, був би абсолютно демократичний парламент, й історія України пішла б абсолютно іншим шляхом, і не було б тих проблем, які існують сьогодні. В історії дуже часто багато залежить і від особи, і від певної обставини. На жаль, так сталося, що моя ідея про переобрання Верховної Ради в 1991 році не перемогла. У цьому була закладена і міна під майбутнє Руху.

Рух -велика політична сила, тому знайшлися сили, що захотіли Рух приватизувати, так само, як багато інших політичних партій.

Що в нас нині відбувається в суспільстві? Відбувається те, що інші цивілізовані держави пережили 100 чи 200 років тому — так званий період первісного нагромадження капіталу, коли оті моргани, рокфеллери стріляли один одного, були бандитами. Потім, награбувавши гроші, стали великими моралістами. Тепер вони створюють партії, фонди і заохочують парламентаризм. Щось подібне відбувається у нас. Я не буду говорити про Лазаренка, — крім Лазаренка є ще багато інших. Але, зумівши на нашій біді сьогодні нажити великі капітали, ці люди захотіли ще й мати владу. Наші ж виборці не зіпсовані демократією, легко купуються, — бо ми дуже бідні. За обіцянки, за невеликі подачки люди голосують за мафіозі.

Але цим багатим людям крім того, що вони багаті, що вже депутати, потрібне політичне прикриття — потрібна партія, яка б поставила їх у свої списки, яка б захищала їх, потрібна фракція у парламенті, яка б лобіювала їхні інтереси, — адже фракція багато може. От, наприклад, приймаємо ми рішення (у жовтні минулого року, коли ставилося питання про відставку уряду) не голосувати за відставку уряду Пустовойтенка. Не тому, що ми його дуже любимо, і не тому, що ми вважаємо цей уряд ідеальним, а тому, що тоді був обвал грошової одиниці, фінансова криза в Росії, та й у нас щось подібне почалося. Якщо до того додати було політичну кризу, це призвело б до безладдя. Ясно, що нового уряду швидко не призначили б, і політичний хаос додався б до фінансового. Ми подумали, і Центральний провід Руху — найвища між з’їздами керівна сила Руху, — вирішив не голосувати, утриматися, не відсилати уряд у відставку. Але у нас, у фракції Руху — я не знаю, чи дали їм гроші, чи, може там якісь інші домовленості були, але кілька людей, порушивши дисципліну партії, голосували за відставку уряду, — тоді коли відставки тієї не можна було робити. Може, тепер вона на часі, але тоді не можна було цього робити. Це мали зрозуміти ті, хто хоч трошки турбувався про долю України.

... Я думаю, що ми збережемо Рух. Не так це буде просто, бо відійшло кілька впливових, іменитих людей, буде складно.

Треба зрозуміти, в чому розходження. Ідейного розходження у нас ніби нема, всі в Русі за незалежну державу, за демократію, за реформи і так далі. Але вони називають себе прагматиками, і кажуть, що Чорновіл — романтик. Я — не романтик, я романтиком був в 60-ті роки, коли придумував катапульту, яка б запустила над Хрещатиком листівки антикомуністичні і щось подібне. Я вже настільки давно у політиці, що став прагматиком, але я — ідейний прагматик. А ці люди — заземлені прагматики: посади, гроші, становище в суспільстві і таке інше.

На першому плані повинна бути ідея. Лідери повинні бути ідейними. А якщо вони пішли в газотрейдери, пішли на лобіювання якихось інтересів, то хай йдуть собі у бізнес. Їм нічого робити в керівництві політичних партій. Оце моє переконання.

Я думаю, що Рух ми відстоїмо.

Квітень 1999 р.