«Як ми помирали, нам сурми не грали»

                                                                                                    (Із пісні)

                                  І.  ПОВСТАЛИ  ПРОТИ  ТЕРОРУ.

Радянська влада на Миргородщині з перших днів насаджувалася якнайжорстокішими методами. Терор, насильство, масові вбивства з мотивів «революційної доцільності», грабунки «іменем революції», беззаконня, хабарництво, безкарна садистська жорстокість щодо «класових ворогів», до яких відносили й міцних селян, – усе це, зрозуміло, викликало масовий спротив місцевого населення. Головний політичний каральний орган радянської влади – ЧК (Надзвичайна Комісія) самою лише назвою навіював жах на людей. Саме під прикриттям ЧК діяли численні продзагони, головною метою яких було викачування будь-якими засобами хліба й продовольства з місцевого населення для потреб великих промислових центрів Росії. У стислі терміни компартійні організації повіту й чекісти налагодили вивезення хліба з повіту до 10 вагонів на добу.

Чимало миргородців, які спочатку сприйняли жовтневий переворот як символ звільнення від соціального й національного гніту царської Росії, невдовзі позбулися ілюзій, зрозумівши суть терористичної диктатури більшовизму. На Миргородщині дедалі наростала кількість повстанських загонів. Збільшувалося невдоволення і в червоноармійських частинах.

У Миргороді на початку 1919 року був розміщений гарнізон Червоної армії, завданням якого було забезпечувати безперебійне вивезення продовольства з повіту. Але порядні, патріотично налаштовані офіцери-українці не могли йти проти свого народу. Одним із таких був Сергій Дубчак, помічник командира батальйону, петлюрівець за переконаннями. Він мав за плечима досвід офіцера ще старої царської армії. В середині березня 1919 року він розпочав у Миргороді підготовку повстання проти ЧК. Такі повстання готувалися і в інших регіонах України. Армійських офіцерів підтримало й молоде офіцерство Миргородської повітової міліції.

Миргородські повстанці налагоджували зв’язки зі штабом Головного отамана армії Української Народної Республіки Симона Петлюри. В підготовці повстання надавав допомогу представник полтавських патріотичних сил Григорій Несевра.

Події розгорнулися стрімко. Кулеметна команда під керівництвом Сліпченка й кіннотники повітової міліції захопили приміщення ЧК, розміщеної в будинку Харечка на вулиці Сорочинській (це поряд із сучасним міським відділом освіти, там, де нині споруджується новий будинок). На вулиці Дворянській (нині Незалежності, біля сучасного музею Д.Гурамішвілі) встановили кулеметну точку, яка контролювала підходи до ЧК і повстанського штабу, що розміщався в міській поліклініці (на місці нинішнього Вічного Вогню).

Було заарештовано миргородських чекістів, які відзначалися особливою жорстокістю й безкомпромісністю: це голова миргородської ЧК Анатолій Литвин, його заступник Іван Бабич, співробітник ЧК Лазар Деручинський (Дорочинський), заступник військового комісара П.Власенко, інші працівники «чрезвичайки» і комуністи. Великою невдачею для повстанців стало те, що комуністи перед арештом устигли дати телеграфне повідомлення про миргородський бунт.

Прибічники Дубчака зайняли телефонну станцію, телеграф, тюрму, нейтралізували повітвиконком, роззброїли штаб резервного полку, з якого на бік Дубчака перейшли рядові червоноармійці. Повсталі взяли під свій контроль залізничні під’їзди до Миргорода. 2 квітня було оголошено про те, що влада в місті перейшла до Директорії Української Народної Республіки. Діяли під гаслом вільної Української держави та відновлення влади Центральної Ради.

У повіті найактивнішу підтримку дубчаківці здобули в містечку Шишаках. Десятки молодих шишацьких селян попрямували на допомогу повсталим миргородцям. У Яреськах Дубчака теж підтримувала молодь: старшокласники української гімназії, яреськівські міліціонери, вчителі, інша патріотична інтелігенція. Вони, як і молоді герої Крутів, стали на захист української незалежності, проти більшовицького терору.

2 квітня повстанці розстріляли найбільш запеклих комуністів і чекістів. Керівник миргородських комуністів Анатолій Литвин, його брат Петро – чекіст із Полтави, члени миргородської ЧК Марголін, Мовшович і Лазар Деручинський, комісар-чекіст Семен Заславський, керівники російських продзагонів П.Іванов і З.Євдокимов були розстріляні повсталими. Кільком керівним комуністам удалося втекти.

Бунтівники в Миргороді не змогли скоординувати свої дії з іншими регіонами, через що опинилися в ізоляції. Це й вирішило долю повстання. Каральну експедицію проти дубчаківців очолив сам Клим Ворошилов,  який проводив на Полтавщині наради з ліквідації «націоналістичних банд». Проти миргородців було спрямовано спеціальний потяг, панцерник, полк «інтернаціоналістів» під командуванням угорського комуніста Рудольфа Фекете, загін чекістів із Полтави, кавалерійський ескадрон, 2 піхотних батальйони, інші частини більшовицької потуги.

4 квітня штаб Дубчака був оточений і невдовзі, незважаючи на збройний опір,  розгромлений. Сергія Дубчака і дванадцятьох членів штабу було взято під варту. Проте інші повстанці ще продовжували боротьбу, зокрема, в районі залізниці між станціями Сагайдаком і Яреськами.

Надвечір 4 квітня опір повсталих миргородців було остаточно придушено. Півтори сотні повстанців зазнали репресій. Терміново скликаний військовий трибунал виніс вирок розстріляти 14 найактивніших учасників квітневих подій у Миргороді. Вирок було виконано негайно.

                      ІІ.   ЯК  ЗАГИНУВ  ОТАМАН  СЕРГІЙ  ДУБЧАК.

За спогадами колишнього миргородського більшовика Яценка, які збереглися в Миргородському краєзнавчому музеї, дубчаківців розстрілювали на цвинтарі на Вільхівщині. Так називалася місцина на північній околиці Миргорода. Якщо сьогодні повернути з вулиці Гоголя на вулицю Миргородських дивізій (колишню Комишанську), то праворуч на розі буде старий цвинтар, де ще збереглися поховання початку ХХ ст. Далі за цвинтарем, на північний схід, у напрямку до сучасного санаторію «Південний», 1919 року розміщався господарчий двір. Це і була Вільхівщина. Колись, ще до 1917 року, там містився маєток одного з миргородських поміщиків (можливо, Ольховського), а згодом, у 30-х роках, була контора колгоспу «17-й партз’їзд».

Із перших днів свого приходу до влади миргородські більшовики обрали цю місцину між Вільхівщиною і краєм цвинтаря для своїх розправ над ворогами. Жителька Миргорода Ганна Дмитрівна Обідна (1916 р.н.) розповідає: «Там зараз стоять будинки, вони збудовані на людських кістках. Скількох нещасних там було розстріляно! Мій батько розказував: оце, було, дивимося, везуть на санях якихось зв’язаних людей, а за кілька хвилин уже чути постріли. У них там була спеціальна стіна, до якої ставили людей, – «тир» називалася. Там усе полите кров’ю».

Саме туди, на Вільхівщину, й привели у квітні 1919 року Сергія Дубчака. Миргородцям запам’яталися ті події. Наш земляк професор Борис Григорович Марченко приводить спогади про розстріл Дубчака очевидців подій – свого діда Бориса Дмитровича Шелюга й дядька Василя Борисовича Шелюга, жителів Стадні. На розі перед цвинтарем розкинувся пустир. Цвинтар був лише в глибині – де нині старі поховання. Коли Дубчака вели на розстріл, на вулиці стояли люди, дивилися на все це. Він ішов у офіцерському кітелі, з гордою поставою, високо піднявши голову. До людей вигукнув, що Україна все одно буде вільною, самостійною. Виконавці вироку приготувалися до розстрілу. Дубчака пильно стерегли. Двоє вартових тримали його за руки, третій почав стріляти. Сергій Дубчак різко, з силою вирвався, побіг у північному напрямку до рову, який відділяв цвинтар від господарчого двору. Йому навперейми вискочив кіннотник, Дубчак у рові впав, пошкодив ногу, через що далі бігти не зміг. Кіннотник наскочив коршаком і зарубав його шаблею. Це діялось на очах у миргородців.

Розстріляно було й інших призвідників квітневого повстання в Миргороді. Поховали дубчаківців, за словами Яценка, «в дворі Вільхівщини на кладовищі по Комишнянській».

                                   ІІІ.  ЗГАДАЙМО  ПОІМЕННО.

Вир дубчаківського повстання закрутив навколо себе близько 7 тисяч людей з Миргородського повіту. Сьогодні нам відомі імена всього лише двох десятків учасників тих подій. Після розгрому повстання, коли почалися репресії, більшість приховували свою участь у ньому. Частина непримиренних пішла в ліси, до селянських повстанських загонів (детально про ці загони можна прочитати в нашій статті в 5-у випуску збірника «Полтавська Петлюріана» за 2003 рік), інші приєдналися до частин Української армії УНР. Під час Другої світової війни дехто з колишніх дубчаківців став членом українського підпілля, є дані про те, що таке підпілля діяло і в Миргороді.

Ще й сьогодні в Миргородському, Шишацькому та інших сусідніх районах живуть нащадки дубчаківців. Сьогодні мало відомо про них: люди протягом 7 десятиліть боялися навіть згадувати ім’я Дубчака і все, що пов’язане з ним. Тож нині назвімо хоч деякі з цих імен наших земляків – справжніх українських патріотів.

Витюков Микола, учасник повстання, розстріляний ЧК в Миргороді у квітні 1919 року.

Гарасюта Мина, із Шишаків, на час повстання мав 22 роки. Разом із Дубчаком налагоджував зв’язки з петлюрівським підпіллям. Після поразки повстання сидів у миргородській тюрмі, двічі, в 1919 і 1920 роках перебував під слідством. (Цікаво, що з роду Гарасют походив наш відомий земляк письменник А.Дімаров із Гарасютиного хутора, родина якого через репресії змушена була покинути Миргородщину).

Гирченко, із Багачки, був заступником начальника повстанського штабу.

Дубовик, нащадок козаків Миргородського полку. Працівник Миргородської повітової міліції, член штабу повстанців. Розстріляний у Миргороді в квітні 1919 року.

Іващенко Іван Дмитрович, житель Миргорода, із селян Петрівцівської волості, на час повстання мав 24 роки. Служив командиром караульної роти в Миргородському повітвоєнкомі. Під час повстання Дубчака був начальником повстанського штабу. Встиг утекти до розгрому штабу. Був заарештований ЧК в 1919 і 1920 роках. Подальша доля невідома.

Кириленко, миргородець, з козацького роду. Учасник повстання, розстріляний ЧК в Миргороді.

Колісник Панас, із Шишаків, 24 роки. Сотник миргородської повітової міліції. Під час повстання керував кінним загоном міліції, захоплював будинок ЧК, був посланий у бік Кибинців проти червоного загону. Після поразки сидів у миргородській тюрмі, амністований. Удруге перебував під слідством 1920 року. (Якийсь Панас Колісник у 30-х роках був відомим у Миргороді бандуристом, можливо, це одна й та сама особа).

Мусієнко, із козацького роду, учасник повстання, прибічних рішучих дій. Доля його невідома. В 1920 – 1921 рр. на Миргородщині, в лісах біля В.Сорочинців і Баранівки діяв повстанський селянський загін петлюрівського спрямування під орудою якогось отамана Мусієнка. Цей повстанський ватажок був убитий у бою під Баранівкою з кулемета військового комісара Крутіна. Не виключено, що це – той самий Мусієнко.

Неживий, походив із козацько-старшинського роду, який мав осідок у Комишні й Малих Сорочинцях. Учасник повстання Дубчака. Розстріляний за рішенням трибуналу в Миргороді у квітні 1919 року.

Несевра (Несерва) Григорій, переконаний прихильник С.Петлюри, 1918 р. очолював петлюрівське з’єднання, яке складалося з селян с. Стасів та інших сіл Полтавського і Зінківського повітів. Служив у Полтавському гарнізоні, український есер. Був посланий з Полтави для організації й підтримки повстання Дубчака. Убитий 4 квітня 1919 року під час розгрому чекістами штабу Дубчака.

Пасічниченко (Пасішниченко), ймовірно, Сергій, член штабу Дубчака. Доля його невідома. (Якийсь миргородський кобзар Пасішниченко був репресований у 30-х роках).

Пищалка Дмитро, учасник повстання, член повстанського штабу. Під час розпалу подій командував загоном, керував захопленням телефонної станції й телеграфу. Після поразки повстання створив селянський повстанський загін у Хомутецькій і Попівській волостях, який був ліквідований більшовицьким спецзагоном 1920 року. Д.Пищалка врятувався, під зміненим прізвищем вів антибільшовицьку агітацію на півдні Полтавщини. Заарештований і засуджений 1929 року. Сестру Д.Пищалки захищав від репресій письменник В.Короленко.

Ребрик Ф., учасник повстання, прихильник рішучих дій. Доля невідома. (Якась миргородська родина Ребриків виїхала на захід під час Другої світової війни).

Сліпченко, учасник повстання, командир кулеметної команди.

Троневський Варфоломій, працівник повітової міліції, під час повстання займався в Шишаках мобілізацією молоді на підтримку повсталих. Розстріляний у Миргороді одночасно з Дубчаком.

Чумак Ничипір Васильович (1892 – 1938), просвітянин, бандурист, художник, поет. Родом із Шишаків. Навчався в Миргородській художньо-промисловій школі. Був учасником повстання Дубчака. Заарештовувався в 1931, 1937 роках. Розстріляний за вироком «трійки».

Шаруда Устим, учасник повстання, походив із національно свідомої родини із Шишаків. Колишній офіцер царської армії. Разом із Г.Несеврою з березня 1919 року готував повстання в Миргороді, вів агітацію в Шишаках і Яреськах за підтримку повстання, мобілізував там загін молоді. Розстріляний ЧК в Миргороді у квітні 1919 року. (У війську С.Петлюри воював також шишачанин Олександр Шаруда, який 1942 року був членом українського підпілля в Полтаві, згодом виїхав до Канади. Сестра Олександра – Катерина Шаруда стала дружиною Дмитра Солов’я (1888 – 1966), історика і публіциста, автора книжок «Голгота України», «Розгром Полтави», друга М.Чумака).

Яровий Василь Дем’янович, родом із Березової Луки Миргородського повіту, мав 26 років. Один із організаторів і найактивніших учасників повстання Дубчака. Зумів утекти до розгрому штабу, разом із Матвієм Яценком 1919 року створив селянський загін «лісовиків» у Комишанських лісах. Заарештований ЧК, розстріляний у Полтаві 1920 року.

                                                          * * *

Протягом багатьох десятиліть радянської влади правда про повстання Дубчака замовчувалася. Кати українського народу – чекісти були представлені комуністичними ідеологами як невинні жертви миргородських повстанців. Майже нічого не знають і  нинішні миргородці про ті давні події.

Сьогодні, якщо ми шануємо власну державу, слід відкинути нав’язані нашому народові понад вісім десятиліть тому чужинські догми. Годилося б поставити в Миргороді пам’ятник на честь 7 тисяч учасників повстання під проводом отамана Дубчака і  пам’ятний знак на місці загибелі й поховання українських патріотів, які склали свої молоді голови за незалежну Українську державу, вільну від більшовицько-чекістського терору.

                                     ЛЮДМИЛА РОЗСОХА, заступник  директора 

з наукової роботи Миргородського краєзнавчого музею,

заслужений працівник культури України,

член Народного Руху України з 1989 року.