Коли в кількох солідних західних газетах майже одночасно з´явилися статті про високий ступінь корумпованості української влади, що стало перешкодою для дуже потрібних нам іноземних інвестицій та кредитів, у нас на це зреагували роздратовано. Дехто навіть запідозрив причетність до цієї кампанії російських спецслужб. Якщо це й так, то тим спецслужбам було від чого танцювати, бо, як кажуть у тій же Росії, " на зєркало нєча пєнять..."
Бо хіба не найвищі керівники нашої держави самі визнають, що більше половини нашої економіки перебуває "в тіні", тобто не охоплене державним оподаткуванням? Але ж цілком очевидно: хто не платить податки, той змушений платити хабарі. Тобто, велика й невпинно зростаюча армія чиновництва перейшла на "підніжну годівлю". У нас дають і беруть за все й по-всякому: прямо й через мережу посередників, грошима й натурою, взаємними послугами ("ти мені — я тобі") і престижним спонсорством. Беруть правоохоронці, кількість яких катастрофічно збільшується і які теж не цураються "підніжного харчу". Беруть навіть полум´яні борці з організованою злочинністю і корупцією: торгівля "компроматом" стала в нас звичним явищем. Днями одна моя знайома поскаржилася, що за печатку в ОВІРі при продовженні закордонного пашпорта змушена була "дати на лапу" сто тридцять доларів, хоч нічого незаконного не просила. А інша — бідкалася, що не може влаштувати доньку після 9 класів в училище, бо не має 1,5 тисячі доларів (хоча навчання в тому училищі формально безплатне). Гірка дійсність посткомуністичного суспільства породила ще одну термінологічну знахідку — "державний рекет".
Але щоб давати, треба мати, а отже, треба красти. Для цього ідеально надається державна (або колгоспна — що одне й те ж) власність, яку сьогодні так активно захищають від приватизації "борці за соціальну справедливість" з лівого табору. Красти в держави (з часів "реального соціалізму") стало для нашого колись дуже чесного народу не тільки звичкою, а й безумовним рефлексом. Пригадую епізод із свого минулого, коли між двома концтабірними відсидками мені довелося працювати на вантажному дворі залізничної станції під Львовом. Мій напарник, уже немолодий чоловік, значну частину робочого часу присвячував пошукам "здобутку": щось відкручував від устаткування, яке місяцями без руху валялося на станції, клав до своєї чималої торбини кахлі чи паркет. А коли нічого не траплялося, ніс додому бодай кілька цеглин. На моє здивування відверто признався: "Якщо нічого не принесу, цілий день як хворий ходжу". І сам же пригадав, що "при Польщі", коли працював у приватного господаря, за найменшу крадіжку вилетів би з роботи й мав би проблеми десь улаштуватися. Радянська влада поробила колись чесних людей не тільки злодіями, а ще й клептоманами. Відомий американський психоаналітик Еріх Фром писав, що патологія, яка стає масовою, починає сприйматися як норма...
Можна вкрасти кілька цеглин і, спіймавшися, сісти за ґрати, а можна вкрасти кілька десятків мільйонів доларів — і стати шанованою людиною, а то й народним депутатом (особливо при теперішній антипартійній виборчій системі). Сьогодні існує тисяча й один спосіб, як пересісти із "Запорожця" в "Мерседес", займаючи високу державну посаду чи маючи серйозних опікунів при владі. Можете продати за кордон за вкрай заниженими (демпінговими) цінами державний метал, авіапальне, ліс чи хімічну продукцію, а різницею між демпінговою і світовою цінами поділитися з партнером чи посередником — і покласти на потаємний рахунок у західному банку мільйони доларів. Можете одержати, підробивши документи, іноземну позику під державну гарантію, накупити замість комбайнів "вольво" чи "мерседесів" — і хай уряд розплачується, а вам відстрочує борг до кінця майбутнього сторіччя. Якщо ж якісь рухівці доб´ються відкриття кримінальної справи, то її можна потім "спустити на гальмах", якщо маєте свою людину в прокурорській мантії. Сівши в крісло мера чи будучи морським кумом, можете "прихватизувати" за безцінь усі базари і найкращі крамниці міста, які нестимуть для вас потім золоті яєчка. Якщо хтось запротестує — підстрельте або "покатайте" в багажнику машини, після чого й сам замовкне, і десятому закаже. А ще можете, надававши стусанів, головуючи в колгоспі, приховати частину врожаю і продати його за кордон для власної кишені (бо ж "гуртове — чортове"). Або "для навару" прокрутіть кілька разів через комерційні структури державні дотації шахтарям і самі ж закличте їх до страйку через невиплачені зарплати. Або, роздобувши ліцензію чи прилаштувавшися до якогось пільгового фонду, завозьте для надприбутків без мита й акцизу імпортні соки-води, пиво й горілку (ніби ми свою розучилися гнати). І т. д. і т. ін.
Поки матимемо "партію влади", а не політичне структуроване суспільство з відповідальною владою і пильною опозицією, поки верхівку влади не займуть люди чесні, особисто нічим не скомпрометовані, доти ладу в державі не буде, а її міжнародний престиж невпинно падатиме.
Ніколи не повірю і в те, що нечисті на руку люди можуть бути справжніми патріотами-державниками. Вони патріоти доти, доки їм це вигідно, їх можна купувати, шантажувати, примусити служити будь-якій ідеї. У них батьківщина там, де їм добре й безпечно, вони, як правило, переконані "інтернаціоналісти" й зверхньо ставляться до всіляких там національних ідей та державних святощів.
Мені дуже хотілося б помилитися із скептицизмом щодо чергової кампанії під гучною назвою "Чисті руки". Зрештою, чому б Президентові та його підлеглим правоохоронцям і силовикам не перейти від слів до діла? Не почати, наприклад, розрекламовану кампанію очищення суспільства від мафії та корупції із західних воріт нашої держави, її вікна в Центральну Європу, що сьогодні стало антирекламою України, яскравою ілюстрацією до того, що пише про нас західна преса.
Починайте, пане Президенте! Тоді люди вас зрозуміють і підтримають.
