Загін Пищалки був ліквідований 1920 року силами спецзагону М.Шастуна десь у районі села Попівки. Після розгрому самому отаманові вдалося врятуватися, але подальше перебування на Миргородщині стало для нього неможливим. Зазнала переслідувань від чекістів і його родина. Відомо, що письменник В.Г.Короленко рішуче виступив проти дій Полтавської губернської ЧК, яка після оголошеної 1919 року амністії учасникам дубчаківського повстання через рік знову заходилася судити тих самих осіб. До гурту переслідуваних потрапила й неповнолітня сестра Пищалки – Євдокія. Лише завдяки втручанню письменника-правозахисника, який звертався з листами-протестами і проханнями до голови Полтавського губвиконкому Порайка, голови Раднаркому України Х.Г.Раковського та до голови ВУЦВК Г.І.Петровського, 15-річну дівчину вдалося врятувати від розстрілу [24].

Сам же Д.Пищалка подався на південні терени Полтавщини, де під придбаним прізвищем Сивашенка 1921 року працював у освіті, згодом йому вдалося увійти до числа службовців ЧК і під цим прикриттям повести агітаційну роботу проти радянської влади. Д.Пищалку було викрито, заарештовано, і 1929 року його справу розглядала надзвичайна сесія Лубенського окружного суду [25].

До лав збройної опозиції стала й родина козаків із села Попівки – Тимонів, яких по-вуличному прозивали Січовенками. В сім’ї було чотири брати – Лука, Семен, Ілля й Дмитро. Лука пішов до загону Зеленого, за що згодом відбув покарання, а його сина Михайла, який навчався на курсах червоних комісарів, засудили за 58 статтею тільки за те, що він утаїв про репресованого батька [26]. Брат Луки, Семен Тимін (за деякими документами, Тимон), керував у районі Попівки повстанським загоном, у якому налічувалося 60 одиниць кавалерії та 100 чоловік піхоти. Наприкінці літа 1921 року загін С.Тимона у повному складі перейшов на бік червоної армії [27].

На Миргородщину поширювалася також дія великого національно-визвольного загону Леонтія Хрестового (Христового; бл. 1896 – бл. 1921), уродженця села Лютеньки сусіднього Гадяцького повіту. Колишній офіцер царської армії, він у 1919 – 1920 роках перебував у київському підпіллі, мав зв’язки з патріотичними петлюрівськими організаціями. 1920 року повернувся до Лютеньки, де створив загін. Його військова потуга на другу половину 1920 року оцінювалася в дві [28] або три тисячі чоловік [29]. Угруповання Хрестового мало під своїм контролем територію Гадяцького, Зіньківського, Лохвицького й частини Миргородського повітів. Хрестовий боровся проти місцевих органів радянської влади, комуністів-активістів, продзагонів, які відбирали хліб у селян. На Миргородщині хлопці Хрестового тричі робили напади на село Бакумівку [30], яке відзначалося активністю місцевих комуністів, на села Попівку, Черевки, Комишню, Остапівку. Миргородський загін ЧОП не раз виїздив на лісовиків, але вони вели маневрову тактику, за необхідності ухилялися від бою. 7 травня 1920 року об’єднані сили оперативників – комуністів Миргорода й Комишні – оточили загін Хрестового поблизу Остапівки. Зазнавши помітних утрат (загинуло 50 повстанців), отаман все-таки зумів прорватися й відійти до базових теренів – Гадяцького повіту [31]. Спецзагін для боротьби зі збройною опозицією було створено більшовиками в селі Великій Обухівці. Його бійців разом із загоном села Лисівки Гадяцького повіту теж посилали проти Хрестового [33].

Нещадне переслідування іноді змушувало Хрестового вдаватися до маскування. Так 1920 року його загін під виглядом червоних ненадовго увійшов до Миргорода з боку Першотравневої площі (де нині центральна районна лікарня), взяв щось із провіянту і покинув місто [34].

20-22 липня 1920 року поблизу Лютеньки стався бій між об’єднанням Хрестового (куди входили також повстанські загони Масюти і Мандика) та частинами 14-ї армії червоних військ. Потуга була нерівною, повстанці відступили за Лютеньку. Рідне село Леонтія Хрестового було спалене, а більшість жителів, які підтримали свого земляка, розстріляні. Фальшива радянська історична наука замовчувала цей ганебний факт. У виданнях 20-х років ХХ століття про це ще згадувано, хоч і досить обережно: „Червона Армія, бажаючи мати твердий тил у боротьбі з Врангельщиною, не зупиняється перед тим, щоби спалити цілі села – кубла куркульського руху – напр., с.с. Красний Кут, Сари, Лютенька Гадяцького повіту” [35]. А в історико-краєзнавчих працях і довідкових виданнях пізнішого часу про спалення цих сіл немає вже й згадки: занадто в невигідному світлі поставали дії червоної армії.

Популярність Хрестового була величезною. Його боялися вороги й любили селяни, яких він захищав від більшовицького терору, грабіжницької продрозверстки. Про нього навіть складали народні думи. Священик УАПЦ, художник і кобзар Микола Сарма-Соколовський (1910 – 2001) згадував, що в 20-х роках до миргородського етнографа й мистецтвознавця Опанаса Сластьона часто приходив „кобзар Петро Гузь із Лютеньки, який виконував „Думу про отамана Хрестового”, в якій співалося про те, як за наказом Троцького спалили Лютеньку, і було спалено біля двохсот дворів, і люди тікали у ліс, і їх боронив отаман Левко Хрестовий” [36]. Про бандитів дум не співають. За твердженням Сарми-Соколовського, в загоні Хрестового були й миргородські хлопці – з Ліска, Мочара, Почапців.

Дуже суперечливі відомості про загибель Леонтія Хрестового. Дослідниками наводяться різні дати його смерті – 15 липня 1921 року (З.Яненко), березень 1922 року (М.Пашко). Щодо місця загибелі отамана дані збігаються – біля села Малої Загрунівки Зіньківського повіту: Хрестовий загинув у нерівному бою, коли був оточений ворогами. Цікаві (й дещо відмінні від уже відомих раніше) дані про Л.Хрестового знаходимо в спогадах колишнього більшовика В.Бокітька, активного учасника боротьби з повстанцями. Він називає Л.Хрестового сином багатого куркуля, прапорщиком царської армії і стверджує, що спочатку Хрестовий навіть підтримував радянську владу, був у Гадячі командиром загону вартової служби. В. Бокітько стверджував: „Я його ще викликав з отрядом із Гадяча на придушення миргородського заколоту банди Дубчака” [37]. Але Хрестовий до Миргорода тоді не прибув.

 Леонтій Хрестовий був досвідченим і обережним керівником. Не маючи змоги впоратися з отаманом лише силою зброї, чекісти заслали до його загону вивідувачів, які детально вивчили розклад його дня і звички. Якось, коли отаман Левко вмивався вранці, один із тих засланих агентів, зливаючи воду на руки Хрестовому, тут таки забив його фінським ножем. Загін було знищено [38]. Звідомлені В.Бокітьком дані, певна річ, потребують уточнення.

Один із найзначніших селянських загонів був створений у Миргородському повіті під орудою повстанського ватажка Мусієнка. Він виник навесні 1920 року і діяв, здебільшого, в лісах у Сорочинській, Баранівській, Шишацькій волостях. Його діяльністю керувала Миргородська підпільна петлюрівська організація [39]. Селяни постачали йому харчі й одяг. Загін мав політичний характер, хоча місцеві комуністи намагалися подати його як угруповання політично-кримінального спрямування [40]. Загін був мобільним, якщо частини особливого призначення його переслідували, він утікав до села Ковалівки або на північний схід – до Зіньківського повіту. Щоб знищити небезпечну для комуністів групу, до її складу було заслано кілька чоловік із більшовицького табору, які вивідували відомості про місце її перебування та дії [41].

Під час рейдів Мусієнко об’єднувався з іншими місцевими загонами, наприклад, загоном Ляхна. (Додаткова інформація: Ляхни у ХІХ – на початку ХХ ст. були дрібно-дворянським і священицьким родом козацького походження. Ляхнів хутір у Сорочинській сотні відомий ще з XVIII ст. 1946 року цей хутір було перейменовано в село Іващенки на честь керівника партизанського руху Г.О.Іващенка. Інший представник цього роду – Кирило Остапович Ляхно 1919 року був головою Сорочинської волосної комісії з продрозверстки, а з 1920 року – райпродкомісаром). На ліквідацію загону Мусієнка – Ляхна влітку 1921 року було послано значні об’єднані сили: Миргородський і Баранівський загони ЧОП (останній під командуванням Д.Яроша), актив комуністів і комсомольців на чолі з головою Баранівського волосного ревкому Л.В.Холодом, сорочинський загін В.Бокітька, загін військового комісара Миргородського повіту Крутіна, групу бійців військового комісара м. Миргорода латиша Лякса [42].

Бій стався під селом Баранівкою, з боку села Мареничів. Учасник тих подій Степан Сухиня розповідав, що військовий комісар Крутін поставив кулемет на клуні і, коли  Мусієнко вийшов на піщаний курган, звідки з сосон постійно велося спостереження, перерізав отамана кулеметною чергою [43]. Частина бійців Мусієнка була перебита, решта врятувалася в лісах.

 Інакшу версію подає миргородський краєзнавець А.Аббасов. Він стверджує, що „банда Мусієнка” була розбита біля села Попівки улітку 1921 року під час проведення виборів до рад. Мусієнко вже вдруге своїми діями намагався зірвати ці вибори, в Попівці попалив документи волосного виконкому. Тоді комуністи вирішили провести вибори під прикриттям багнетів батальйону ЧОП, озброївши револьверами також більшість делегатів, а крім того, влаштувавши засади й дозори. Вибори проводились дуже „демократично”. Доповідь на з’їзді зачитав сам комбат ЧОП Володимир Зауралець. Загін Мусієнка, який напав на приміщення школи, де проходив з’їзд і вибори, було оточено червоними і знищено. Серед убитих нібито був і сам отаман Мусієнко [44].

Петлюрівське спрямування мав також селянський загін Марченка, який діяв у 1920 – 1921 роках і був розбитий біля села Великих Сорочинців [45].

Радянською владою  Миргородського повіту в 1919 – 1920 роках було створено перші комуни – здебільшого, на базі колишніх поміщицьких економій: комуна „Червона Зірка” в маєтку Лапи-Данилевського в селі Шахворостівці, Великобагачанська комуна в маєтку Стефановича, комуна „Ліхтар” у колишньому маєтку поміщика Гудовича на хуторі Пологах [46]. Селянські повстанські загони спрямовували свої  дії також проти комун як осередків насадження комуністичної ідеології в сільському господарстві.

Зрозуміло, що оцінювати події тієї доби не можна однозначно, лише чорними чи білими фарбами, все було значно складніше. Не всі наявні тоді збройні загони діяли виключно з високих ідейно-політичних міркувань. На миргородському Запсіллі, за Сорочинцами, по течії невеликої річки Грунь-Ташань, у районі сіл Семереньків, Ковалівки, Романівки понад рік (із весни 1920 по червень 1921 року) функціонував загін Феодосія Матюхи на прізвисько Глиняний (або ще Глиняник), який був родом із села Ковалівки. Загін був нечисленним, але невловимим. На початку своєї діяльності Ф.Матюха очолював у Ковалівці загін самооборони, але згодом створив власну групу, яка, за свідченням місцевих жителів, не тільки розправлялася з радянськими активістами, а й грабувала сільське населення, священиків та інших. Отаман Глиняний мав жорстоку й норовисту вдачу. В червні 1921 року біля ковалівської греблі Матюсі-Глиняному довелося вступити в бій із частиною особливого призначення, яку вів його земляк – червоний командир Пилип Шутько. Більшу частину загону Глиняного було знищено [47]. Щоб добити решту, чекістами було заслано до Ф.Матюхи кількох вивідувачів, зокрема, трьох місцевих селян-семеренчан, які вистежили вожая. Захопили його в Семереньках у хаті селянина Марка Клименка. Суд над Феодосієм Матюхою, який було вчинено в його рідному селі Ковалівці, виніс вирок – страту [48].

В цих самих лісах, поблизу Семереньків і Олефірівки, „гуляв” загін братів із тієї самої Ковалівки – Потапа й Семена Антоненків, який місцева радянська влада називала контрреволюційною „бандою Потапа” [49]. За даними полтавських дослідників, отаман Антоненко помер у лікарні села Ковалівки від тяжкої рани в голову, здобутої в бою поблизу цього села 7 листопада 1921 року [50].

Північну частину Миргородського повіту часто охоплювали своїм крилом дії селянських повстанських загонів петлюрівської орієнтації, які мали поширення здебільшого на території сусідніх повітів. Це отаман Борисенко (діяв також у об’єднанні Л.Хрестового), Іван Крупський і Олександр Коваль із Гадяцького повіту, Юрко Дуб’яга (нащадок зіньківського і миргородського полковника XVIII ст. Івана Дуб’яги) та Максим Мандик із Зіньківського повіту.

До сьогодні ще не зовсім вияснена доля отамана Лугового. За даними В.Ревегука і Н.Кочерги, Семен Луговий, названий брат отамана Антоненка, загинув разом із ним у листопаді 1921 року в бою біля Ковалівки [51]. Проте є й инші відомості (певна річ, вони потребують додаткової перевірки): загін Лугового в Шишацькому районі діяв навіть 1923 року. В ньому налічувалося 200 добре озброєних селян, переважно середняків. Місце дислокації повстанців Лугового – ліси за селом Пришибом. Одним із керівників загону був помічник Лугового Коляда. В.Бокітько, який 1923 року був призначений на голову Шишацького райвиконкому і командира загону „по боротьбі з бандитизмом”, у своїх спогадах писав, що формування Лугового і Коляди, на відміну від інших селянських загонів, жорстоко знищених чопівцями, було ліквідоване без жертв. В.Бокітько, за його словами, сам прийшов на збори загону, де нібито переконав багатьох бійців добровільно скласти зброю, попередньо домовившись з Полтавським губкомом про амністію тим, хто здасться сам. Через п’ять днів нібито було здано 120 обрізів і гвинтівок, амністованим було видано документи з правом на проживання в своїй місцевості [52]. Наскільки звідомлення В.Бокітька відповідає дійсності, нині судити важко, але занадто вже ідилічна картина „мирного роззброєння” на тлі загальної жорстокості й озлобленості дає підстави для сумнівів у правдивості інформації.