ПОМИРАЛИ
ДІТИ..
1933 року я,Чепіжний Іван Юхимович,1910 року народження,
вчителював у Миргородській восьмирічній школі. Улітку при школі був
організований дитячий майданчик. Колгосп дав центнер жита і 60 кілограмів гречаної
крупи. На сорок п'ять дітей. Раз у день давали їсти — суп. Діти так ослабли, що
їм постійно хотілося спати. У голодовку я вперше в житті побачив, як помирає
дитина. Хлопчик біг на майданчик, аби поїсти, і впав. Коли я підбіг до нього і
хотів підняти з землі, зрозумів, що він мертвий. Це був син члена ВЦВК України
Рибалки Якова Степановича, в якого була дуже велика сім'я. На сесії, з якої він
недавно повернувся, стояло питання про колгоспи, і голосували, чи пора
проводити колективізацію, чи рано. Він проголосував проти. І не встиг
повернутися додому, як у його хаті влаштували
обшук, забрали все до нитки й позбавили депутатства.
Невдовзі Яків Степанович помер. Також помер ще один його син.
Коли почався навчальний рік, то діти на уроках
сиділи сонні. Знань від них ми й не вимагали. Кожного дня по два-три учні в
школу не з'являлись. У звідом-леннях заборонялось писати, що та чи та дитина померла:
робили помітку, що той чи той учень вибув... Мабуть, ці звідомлення йшли у
відповідні органи. З померлих дітей були і родичі мої — Миля Рибалко і
Михайло. Сім'ю їхню чомусь зробили куркульською. Мабуть, тому, що хату
перекрили бляхою.
А ще я ніколи не забуду, як я повертався з
партійним повноваженим зі школи, а назустріч якийсь чоловік. Він ледве ногами
володав. А повноважений на нього: «Куди плуганиш, куркуляко...»
Отаке тоді робилось.Записав О.Міщенко
|