Музею Голодомору
у Миргороді бути
Газета ”Прапор перемоги” 24 – Х1 – 2007 року.
Такий музей має відкритися у будинку по вул.
Єрківській№ 31нагадаю,що
він був збудований у 1918 році нашими
батьками, дідами та священиками церкви Іоанна Богослова Павлом і
Леонтіем .
З кожним роком залишається все менше свідків проклятих років панування московсько-
більшовистського режиму
Прохання до всіх мешканців району:
пишіть, телефонуйте (5-21-02),
заходьте до краєзнавчого музею,
залишайте спогади батьків і дідів
про всі 70 років окупаційного режиму, який
знищив 20,5 млн. українців. Голодомор - це не лише величезні людські втрати, а й духовна та психологічна травми всього народу. В ім'я мільйонів безневинно замордованих ми маємо донести до людей правду, змусити світ пам'ятати про цю трагедію, щоб таке ніколи не повторилося.
Згадує в'язень личанського табору смерті Батієнко (Омельченко) Віра
Володимирівна, в той час жителька хутора Королівщина:
- Нас у сім'ї в той проклятий Богом 1933 рік
було 6 ротів. Батько, Омельченко
Володимир Павлович, 1885 року народження, успадкував від діда Павла Федоровича велике господарство:
була худоба, коні, реманент, багато землі. Все було забрано.
Мати,Омельченко Тетяна Самійлівна,дочка потомственного дворянина. Серед
нас, малих і босих, найстаршим був
брат Іван, 1921 року народження, потім я (1926), і менші - сестра Наталка, яка народилася
у 1929 році, та брат Микола
-1932 року.
На знімку: Віра Володимирівна
Батієнко(праворуч) і її подруга Галина Петрівна Супруненко, яка, голодуючи в
1933 році сама, підтримувала Віру Володимирівну харчами і морально,
на дворищі личанського табору. Поруч завалені погріб і вигрібна яма.За
будинком притулку видніється церква.
Після трагічної
смерті батька, який замерз на заробітках хліба в січні 1933 року, мене
віддали у табір. Тут давали на добу 100 грамів хліба або сухарів і миску баланди, невідомо з чого звареної. Спали ми на застеленій соломою долівці,
хоча рідко коли висипалися. Часто-густо з «лазарету»-так ми називали єдину теплу кімнату для
тяжкохворих - витягували за руки померлих, а на їх місце клали інших. Штабелювали
мертвих дітей зимою на подвір'ї отця Леонтія, на схилі берега Хоролу. Весною з настанням тепла,
коли з'явилися мухи, в одну з ночей трупи щезли,
і ми, дітвора, не змогли знайти
місце їх поховання.
Часто згадую епізод поховання моєї сусідки по ліжку на соломі,
нашої заступниці, яка оберігала нас,
щоб ніхто не вихопив шматок хліба, Наташі. Інколи вона ділилася з нами своїм
хлібом. Коли вона померла, ми,
дітвора, вигребли руками і кілками ямку біля церковної огорожі, поклали туди мертву Наташу. Прізвища її ми не знали. При житті вона була стрункою, гарною 17-річною дівчиною, в половину
вища за нас. Поклали її в ямку, а ноги
до колін не вміщалися. Хлопчики порадили відрубати їх сокирою, що стирчала з
колоди біля купи дров. Та ми, хоч і
були знесилені, докопали ямку,
сховали ноги і наносили в пеленах
землі на могилку. Це була перша наша могила, а скільки їх розкидано по
всьому дворищу!
Коли в садку з'явилися листочки і дітвора
почала об'їдати не тільки траву, а й листя-почалася масова загибель дітей. Ми
нарешті дізналися, де знаходяться трупи наших товаришів - у погребі
священника Леонтія. Не відаю я того, чи вивезли і переховали їх у 1934 році,
перед тим, як зрівняли з лицем землі не лише погріб, а й
вигрібну яму та колодязь. Всі свої
дії УНКВС проводив тільки темної
ночі.
Хочу висловити подяку місцевій владі за створення меморіалу” Пам'ять”
з відкриттям кімнати музею.
Записав Олександр ДЖУНЬ. м. Миргород.
|